Сторінки для неіснуючого журналу: Есе про театр.

Сторінка 5.

Наталія Шевченко.

ПАРАДОКС ПРО КРИТИКА

або що важливіше: яйце чи писанка?

Перше правило критика, яке я запам’ятала від свого інститутського професора Валентини Ігорівни Заболотної, полягало в наступному: ніколи не приходьте до театру з яйцями у сітці. Це не жарт. Тобто сам факт критика з сіткою, наповненою яйцями, що пробирається у другий ряд партеру. Цю історію пані Валентина розповіла нам, тоді ще театрознавцям-першокурсникам, з бувальщини трудових буднів театрального критика, що розпинається між високим мистецтвом і кухнею свого сімейства. А щодо нежартів іншого порядку, то й у страшному сні я не хотіла б побачити картину, яка могла б статися, враховуючи мій темперамент: себто якби я свого часу не засвоїла цього правила про яйця, а приходила з ними до театру і час від часу підкорялася нестримному бажанню адекватно виразити свої відчуття від представленого на тій чи іншій сцені за допомогою снайперських попадань жовто-білими студенистими пляцочками. Але другим “золотим яйцем”, тобто правилом критика, що я з перемінним успіхом намагалася перейняти від свого професора, вже як безпосередньо життєве й професійне кредо – це миротворство. І один Бог бачить, як це важко – культивувати у собі першовизначальні якості посередництва (а що є театрознавець як не посередник!), а саме – адекватність і миролюбність. На перший погляд здається, що примирити такі протилежні чесноти як адекватність і миролюбність нерідко видається неможливим. Але це трапляється, коли ми просто намагаємося зрозуміти іншого, його світ. І найперше, годилося б цього іншого ПОЧУТИ.

Що змусило мене взятися за цей есей? Потреба самоусвідомлення в професії. Потреба розглянутися в цій таки професії. І просто нагадати собі дещо з реалій нашого професійного життя, бо щось ми ті реалії однією кулею мозку усвідомлюємо, а друга – з хибного милосердя до психіки їх відразу з пам’яті стирає. Тобто закортіло критикові в мені видати кожному, даруйте, на яйця. Бо, зрештою, якщо дотримуватися першого золотого правила критицизму – адекватності, то дістали вже деякі “цехові писанки” до печінки, а печінка, як і пера, страшна не в гусака, а у “писучої сестробратії”.

Ой, казала мені колись пані професор: не пиши, як Гомер, не крути словесами, бо голова від читання твого писання починає боліти – тиск піднімається. А я чула і не чула, аж поки сама не допетрала: то велике мистецтво – сказати просто і коротко про складні речі. Сказати так, щоб, даруйте, і дурневі було зрозуміло, і розумний не знудився. Вчуся тому мистецтву – не навчуся, бо життя, як відомо, коротке, а мистецтво – вічне. От знову мене занесло в зайве цитування... забула ще одну пораду наставника: друг мой, Гораций, не говори красиво. Все, все задокументовано, зберігається червоним розписом на чернетках моєї студентської молодості. Були зауваги й радикальніші, але це вже надто провокаційно їх тут наводити, чи як характеристику мене, чи як свідчення того, що й у миротворця інколи можуть здати нерви.  Отака вона наука красного писання. Але дала таки свої плоди, бо довгих речень на півсторінки і хитромудрих заворотів думки в есеї, що ти читаєш, дорогий читачу, майже не трапляється, чи не правда?! (Бац, одне яйко!)

Одне втішає – наступні покоління критиків не підведуть. І таки не підводять, бо довгих речень і небезпечних сальто-мортале думки на грані фолу в сучасній театральній журналістиці вже майже не зустрінеш. І де вони, молоді (кхе-кхе), так швидко навчилися стислості й любові до красного слова, що ширяє над усім, включно зі смислом?! Іронізувати зволите? … Але я із професійно набутої биттям і життям миролюбності, спробую загальмувати в собі злет критичного генію, зробити крутий віраж і почати спокійну, щиру розмову.

Дуже складно бути добрим критиком. Якийсь оксюморон і гра слів українською мовою (“добрий” як вправний і добросердний). Бо, насправді, ззовні і всередині будь-якої художньої професії домінує сприйняття критика як такого собі “злого карли”, що тільки й чатує гострим “пазурем” свого язика-пера, як би дошкульніше вколоти художника у слабке місце, тобто усюди, бо творча людина – це сама вразливість. В театральному мистецтві саме поняття “театрознавець” і дотепер асоціюється насамперед із критиком-оцінувачем, суддею або лобістом, але аж ніяк не істориком, а тим більше – теоретиком, аналітиком і психологом театру. Звісно, що до цього феномену прислужилися століття панування реалістичного або ж псевдореалістичного театру в Україні і, відповідно, блокування розвитку наукової театральної школи з неописовими методологіями театрознавчого аналізу і розвиненим понятійним апаратом, що дозволяє адекватно зчитувати мистецький артефакт. 

Рік-два тому потрапив мені до рук молодіжний номер журналу “Український театр”. Журнал уже тоді, що називається, дихав на ладан, отже і впорснули конаючому адреналін молодої крові. Здається, саме тієї пригоди серце старого й не витримало – почив у Бозі. Переглядаючи матеріали, я тоді ледве стримала себе, щоб не сісти за своєрідного “листа в редакцію” (от до чого можна довести колегу!) чи за своєрідний педагогічний лекторій з цитатами і коментарями, але без прямих посилань на авторів. Початківці ж – якось безбожно їх так відразу … в написане. Та й мусили б це робити їхні керівники і редактори врешті-решт. Найлегше – кпинити з безборонного (хоча це ще питання – зараз молоді такі зубатики!!!). Шкода, але я не зберегла ті свої початкові записи-аналіз. А, може, й добре – не виставила себе на посміховисько й критичний приціл надмірною емоційністю своїх “редакторських” зауваг. Тепер, згадуючи своє давнє враження від читання студентських опусів, висновую головне: переважна більшість авторів просто не знає предмета того, про що пише. Не знає і не любить. В одному випадку – це звичайне затуляння словами порожнечі.  В іншому – твердження нерідко подаються з чужого голосу, який так і пробивається іншорідною тональністю думок старшого мистецького покоління. І про що б – хто не писав, загалом, одна стилістика описового театрознавства. І це ж тексти молодих! Ніяких тобі пошуків жанру, легких стьобів і ігрових провокацій. Такі старанні учнівські (але не дитячі ж) роботи, позитивно настроєні висловлювання, хоч без надміру професійної жовчі, але і без зацікавленості, без відчутної авторської позиції. В подальшому, на жаль, професійна жовч з’являється, а авторська позиція чомусь ні.

Я не хочу бути критиком, присягаюся, я щосили напинаю повід “огира неситого” – Пегаса осудження й розбрату. Бо хто я така, зрештою, щоб учити когось писати! Але взаємопов’язаність невігластва й агресивного хамства як та стилістика в сучасній вітчизняній пресі, що переважає, особливо – в газетярстві, не викликає в мене сумніву. Хибне розуміння демократичних засад преси виливається у вседозволеність редакторів, що для своїх правок переважно керуються гаслом “даходчіва” і “апєтітна” (русизми виникають невипадково, бо бульварна преса в Україні переважно російськомовна). Отже, нічого дивуватися, що кореспонденти вишукують у мистецьких подіях, які вони наче “аналізують”, не “сіль”, а “палене”. Кулінарна термінологія тут доречна, бо на мистецтві, як і на приготуванні їжі, особливо, пригорілої, розуміються всі. Митець – це такий “хлопчик для смаження”, а його творчість не самодостатнє художнє явище, а тренажер для словоблудія. Безумовно, БЕЗ ВИНЯТКІВ НЕМАЄ ПРАВИЛА. Хоча пальців однієї руки вистачить, щоб перерахувати видання і авторів, які не дозволяють собі складати шизофренічні словесні букети з політкоректності і хамства, попси і зверхності. Мабуть, у читача давно склалося враження, що мені десь наступили на болючий мозоль, знайшлась – поборниця інтелектуалізму українського театрознавства! Не друкують її, або безбожно правлять, бо писати як слід не вміє! Може, й так. Тобто “наступили” і “поборниця”. Але якось за професію прикро, її, так би мовити, реноме (бац, друге яйко!).

Коли десь на людях обережно “признаєшся”, що театральною наукою займаєшся, тебе – м’яко кажучи – просто не розуміють. І не тільки мама, проста жінка, але й люди з такими самими, як і у тебе, дипломами. Відразу курс лекцій треба читати. Визнаю, я й сама не втямлю, як це зі мною така халепа сталася – наукою займатися за відсутності предмета дослідження, тобто експериментального театру в Україні. Мене інколи помилково називають театральним критиком, за старою звичкою ототожнення в соціальній свідомості нерівновеликих понять “критика” і “театрознавця”. Помилково не тому, що я ніколи не розцінювала себе яко критика, бо театральною журналістикою майже не займалася, а газетярством поготів. Не мій жанр – куди ж “гомеру”, навіть після “прокрустового ложа” набутої майстерності більш-менш стислого слова та в газетну колонку... А журналів у нас – самі знаєте, а як не знаєте, то скажу – не кіт наплакав, а миша насміялася, бігла, хвостиком махнула “бац”... далі за сценарієм...

І що ми після всіх тих “баців” маємо?

Дозволю собі висунути радикальну тезу: вища театральна школа в Україні випускає спеціалістів в мистецьку сферу, якої насправді в країні не існує.

Уточнимо. Спеціаліст із дипломом “Актор драматичного театру і кіно”  куди потрапляє після закінчення ВУЗу? Правильно – на телебачення, або в кращому і рідкісному випадку – до складу трупи якогось стаціонарного театру, переважно і назавжди у третій (другий) склад. Але, ймовірніше, що наш спеціаліст вирушає в нікуди (тобто в якусь іншу сферу “торгівлі” або в провінційний театр, що нерідко майже одне й те саме, тобто має сумнівне відношення до драми, хіба що – життєвої). “Режисер драматичного театру і кіно” – в принципі можна обійтися і без коментарів. Але реноме зобов’язує. По-перше, сучасного українського кіна – немає як явища. Ну, два-три фільми навіть за два-три роки – це не кінопроцес, а кафкопроцес над вітчизняним кіновиробництвом. По-друге, сучасний український театр ще якось жевріє за рахунок старих кадрів (“сучасний”, “жевріє” і “кадрів” – цілком поетичний ряд), то куди подітися молодому театральному режисеру? Але вони кудись діваються, бо нових імен згадати важко. Режисерські посади в нечисленних стаціонарних театрах, звісно, зайняті – світять тільки “прийми”, але й така практика у нас не розповсюджена. Хіба що головний режисер одного ранку з тої ноги встане, але ж він прокидається і наступного, без жодних гарантій “вмєняємості” своїх подальших вчинків і відповідальності за свої випадкові стратегічні рішення, а саме – впустити “молодняк” на свою територію. А говорити про розвинену театральну інфраструктуру в Україні, інші моделі мистецько-організаційного побутування не доводиться. В країні не розвиваються паралельні театральні структури і катастрофічно бракує незалежних від диктату держави театральних територій як інституцій, так і приміщень. В Києві (трьохмільйонній столиці!) немає жодного поліфункціонального театрального простору світового зразка, тобто мистецького центру з цілою системою незалежних проектів, із сценою-трансформером, яка б моделювалася залежно від технічних і стильових вимог вистав і театралізованих дійств. Відсутність розгалуженої інноваційної інфраструктури функціонування сучасного мистецтва, театру зокрема, гальмує розвиток його виробничої, теоретичної і дослідницької території, не стимулює започаткування новітніх мистецьких проектів і навчальних програм тощо, тощо, тощо. На плаву залишаються тільки комерційні проекти, які за своїми цілями належать скоріше до явища економіки, ніж культури.

І нарешті, окремим абзацом – про долю сучасного дипломованого театрознавця. По-перше, для того, щоб писати “про театр і таке інше” до вітчизняної бульварної преси мати вищу театрознавчу освіту зовсім необов’язково, навіть шкідливо. Одні неприємності – “горе з розуму”,  “украдене щастя”, “суєта” і “дім, де розбиваються серця”, особливо, якщо Ви, не доведи Господи, “кассандра”. Що стосується фахової театрознавчої періодики, то можна навести “весь список” з назвами і без евфемічно окреслених діагнозів. Про долю журналу “Український театр” нічого не знаю і, щиро кажучи, знати не хочу, бо читати мені його нудно – таким нафталіном тхне, що дихати важко. Вибачте, але це правда. Журнал “Кіно-театр” він і є кінотеатр, бо на його сторінках представлено спочатку “віртуальне” (бо де його побачиш!) мистецьке кіно, а потім – експериментальний театр, котрий в Україні є ще більш віртуальним, а в рубриці “Теорія” за рік може не з’явитися жодної театральної публікації. Тож із фахових театральних видань на всю Україну залишається єдиний часопис “Просценіум” кафедри театрознавства Львівського університету ім. І.Франка. І хоч видається він в нашій галицькій столиці, де театральне життя не таке вже й різноманітне, але на сторінках цього часопису редакція намагається представити весь світовий театр: театральне життя не тільки Львова і Києва, але й інших міст України, зарубіжний театр, критику й історію, тобто потроху заповнити лакуни перекладної і вітчизняної літератури з театральної аналітики, практики, теорії, педагогіки... Хвала їм і шана за таку подвижницьку роботу, але ж чи під силу одному на 50-мілліонну країну журналові, що виходить з перебоями тричі на рік, замінити цілу бібліотечку сучасного ТЕАТРОЛОГА, не побоюсь того слова! Проте, навіщо нашому театрологові та бібліотечка?! Ридма ридати над нею? Бо де те вітчизняне тло “кон-ів” і “текст-ів”, до якого можна докласти світовий кон-текст? У нас світовий контекст створює хіба-що російська дивертисмент-антреприза. ЗВІСНО, Є І ЛІЧЕНІ ВИНЯТКИ! Є і фестивалі (хоча вони дедалі більше стають комерційними, по-нашому комерційними, річ ясна, бо, як козак сам себе не одурить, то яка буде комерція!), трапляються й поодинокі експериментальні постановки (сучасний український експериментальний театр – це окрема реквійна тема!), часом знічев’я пишуться Перами Мельпомени розумні і зважливі статті (бац, бац...)... А то б уже зовсім ... було б.

Але, на жаль, продуктивний взаємозв’язок аналітичного поля театральної культури і самої тієї культури відсутній. Де ж подівся засадничий і магічний атрибут театру – ДЗЕРКАЛО?! Напруга системи рефлексій, що й активізує розвиток тієї системи до її виповненості. А в українському театрознавстві, виключно описовому, не розвинені не те що синтетичні, навіть аналітичні методики наукової рефлексії. І рецензент, що зустрічається з новим мистецьким явищем, нерідко є просто безпорадним перед ним. А безпорадність викликає злість. Навіть, коли новітній інструментарій досліджень, випадково (яких чудес не буває в нашій любій Вкраїні) у когось і завалявся, то й заржавіє, поки з’явиться нагода його застосувати. Я от написала: наукою займаюся... Та якою наукою!!! Наука – це школа, прецедент, аналітичне поле... а я слова вже забуваю, поняття... тільки й годна повторювати як сновида: дискурс, алгоритм, парадиз-гма... гм... От, за есеї взялася. Так і коцаємося яйками на яйка, “писанками” на “писанки”... Христос воскрес, а український театр ще ні. Бо, може, не воскресати йому треба, а народжуватися в черговий, неостанній раз?!

Посипаю голову попелом, якщо десь занесло, образила когось...

Єдине виправдання мені – ця писанка зроблена свідомо, а яйка хоч і жбурлялися, але все ж поки без “хвамілій”.

Писалося нелегко й довго. Листопад – грудень 2003 р.