Сторінки для неіснуючого журналу: Есе про театр.

 

Сторінка 6.   

 

Наталія Шевченко.

 

МИСТЕЦТВО БУТИ ГЛЯДАЧЕМ.

З любов’ю до глядача – уважного, прихильного, мовчазного свідка драм людських душ. 

Передмова.

Майже готовий варіант есею про глядача я, без особливого прицілу, дала почитати Валєрі Г., талановитій людині, музиці і актору, “улюбленцю” цсм “ДАХ”. Не знаю, чи читав він його до кінця, але сказав: добре пишете, але скучно. Йому найбільше сподобалося те місце, де Пам’ятка для неандертальця (читай нижче). А подальші роздуми про різні типи театру і, відповідно, різні типи їхнього сприйняття, чоловік просто проігнорував. І не те, щоб я “роз-троїлась”, тобто засумнівалася одночасно у собі, Валєрі і своїй Музі, але почала дошкуляти мені гризотна думка: так сталося, що пишу я зараз для обмеженого кола читачів, майже – конкретних людей, котрим, я знаю, це буде цікаво і, можливо, корисно. Але цим конкретним людям – Валєрі, наприклад (і що я до того Валєри причепилася!), “скучно”. І що мені тепер робити? Писати спеціально для Валєри так, щоб йому весело було, чи писати для гіпотетичного читача, схожого на мене, такого ж нудного і “завумного”. Питання! – як сказав ще принц Гамлет. І був неправий. Бо вибирати між “бути веселим” і “не бути нудним” тягне на дзенський коан (вибачте, Валєро, якось саме вигулькнуло, я Вам потім поясню, що то таке, якщо Ви захочете), я вже не говорю про геть не демократичне обмеження “альтернативою” або/або різноманітності світу, читача і глядача, зокрема і до речі! Тож, саме Вам, Валєро, я завдячую новому припливу натхнення, читач – другій, доповненій і переробленій редакції цього есею, а всі глядачі – дотриманню їхніх законних демократичних прав виборців мистецтва.

 

Пам’ятка для неандертальця.

Можливо, хтось сподіватиметься прочитати в цьому шкіці щось на зразок морального кодексу для неандертальця, що випадково потрапив до храму мистецтва. І він не помилиться, переглянувши ці зауваги щодо того, як поводитися в театрі “порядній людині” (Заувага: “порядна людина” – це стан душі).

 

“Порядна людина” під час вистави не буде:

-         займатися синхронним сурдоперекладом або вголос обговорювати перипетії драми, як удома перед телевізором;

-         в естетичному очамрінні нервово дригати ногою, відбиваючи ритм, ну, хіба що у випраній шкарпетці;

-         задоволено шмаркатися, навіть утворюючи непересічну джазову поліфонію з голосами акторів;

-         шарудіти пакетами, хвантіками від конхвет, програмками чи іншими папірцями, особливо цією Пам’яткою;

-         розмовляти по сотовому телефону чи з сусідкою, однак, що може бути приємнішим, ніж млосний шепіт у напівтемному, але переповненому залі;

-         хропіти чи хрюкати від сміху, хоча це може суттєво пожвавити загальний тонус дійства;

-         гризти горішки, нігті і дерев’яні бильця крісел, навіть якщо в організмі не вистачає відповідних сполук;

-         шарпати спинку крісла глядача попереду від надміру емоцій;

-         виходити з залу, відчай-душно натискаючи на клавіші черевиків та колін тих достойників, хто залишається.

Finita la comedia, Валєро!

 

А якщо хтось чекатиме в наступних розділах “Інструкції для більш продвинутих” з примітками нашвидкуруч як відрізнити погане мистецтво від доброго, то він може не дочекатися. У суспільстві – глибока криза норми.

 

Свято внутрішнього монологу.

Необхідність присутності глядача під час театральної вистави як обов’язкова умова її здійснення, для мене завжди було одним із найсуттєвіших складників таїни мистецтва театру. Твір живопису, зрештою,  може століттями зберігатися у запасниках музеїв, музика – в нотах, скульптура не перестає бути скульптурою навіть на дні моря. Чому б, наприклад, і акторам час від часу не розігрувати виставу для самих себе, насолоджуючись нюансами акторського партнерства – це ж теж вельми захоплюючий процес? Звісно, всі ці просторікування є вкрай уразливими для серйозних наукових дискутувань, концептуальних інтерпретувань і всіляких новітніх дискурсів у мистецтвознавстві. Бо чого тільки зараз не видумують сучасні митці (опісля цієї фрази, вочевидь, виникне образ автора як такої сивочолої пані, незламної поборниці моральності і життєвого реалізму! Переживемо.)! Наприклад, можуть запросити на концерт, а замість музики на стінах ноти повісити: хочеш – читай і хоч співай, хоч обурюйся. Одне слово – концепт. Але факт залишається фактом: без глядача театр не є театром за визначенням.  Та й сам актор мені скаже, що грати без глядача йому нецікаво, і виставу на потім не відкладеш, бо вона відбувається тільки в теперішньому часі. Яку ж функцію бере на себе глядач в багатоскладовому організмі театрального дійства? Невже його місія полягає в тому, щоб просто сидіти і дивитися, а тільки у фіналі трохи (але не обов’язково) розігнати кров у долонях, що і вважатиметься за акт співтворчості? І як би не іронізувати з цього приводу, а виходить, що дивитися і бачити – це творчий процес, а комплексно, концентровано і дієво цей досвід набувають саме у театрі.

“Дивитися” в театрі – процес вельми складний. Бо в поле зору глядача потрапляє надто багато елементів, які мають бути сприйняті одночасно для утворення цілісного мистецького висловлювання.  Це і повідомлення драматичного тексту, і сценографії, і музичного та світлового оформлення, а також певного типу гри актора, навіть його зовнішності, тембру його голосу тощо. Все це складає єдиний Текст театрального дійства. До цього спільного Тексту ще може належати весь театральний простір, що включає в себе не тільки сцену, але й глядацьку залу. Протягом багатовікового існування театру театральна будівля як така пережила багато трансформацій, а з нею і “кут зору” глядача на сцену-арену, сцену-коробку, відкриту сцену концептуально організованого глядацького простору сучасності. Отже, на що і як глядач  дивиться, зрештою, зрозуміло, а от що він бачить – питання наступне, не говорячи вже про нащо.

 

Частина перша – нудна.

Дивитися і бачити – одна з чеснот мудрої людини. Просвітлене око – це око, що здатне бачити прекрасне, навіть якщо прекрасне ховається за удавано потворним. Може, якраз про це у символічній формі оповідають казки про Попелюшку, Віслячу шкуру або Жабу-царівну... А перетворення – і є сутнісним принципом мистецтва театру. Його естетика не застановляє подавати готові чи вичерпні відповіді на буттєві, тим більше – побутові запитання, а зосереджується довкола відтворення плинних, мінливих і оманливих форм істини. Саме театр народив таке поняття як катарсис – “очищення”. Давньогрецький філософ Аристотель у своїй “Поетиці” пояснював цей кульмінаційний, об’єднуючий стан театрального дійства як звільнення від страху і напруги. Можливо, страху як незнання, а напруги як внутрішньої агресії до іншого, зумовленої відсутністю спільної мови для  взаємопорозуміння, а отже й відсутності емпатії – співпереживання. Існує ще одне трактування “катарсису” – очищення зору, просвітлення, здатність бачити красу або суть явища, його внутрішній закон попри його удавану видимість. Але для того, щоб відбулося “очищення основ”, не формальне, а справжнє “потрясіння прекрасним”, театр мусить представити й інший бік медалі, тобто викликати у глядача певні почуття, які потребують свого перетворення. От де лежать корені засадничо притаманної театрові етапажності мистецьких прийомів, ефекту неочікуваності, послуговуючись яким, нерідко ним і зловживають. Театр – це завжди загадка, трюк, інтрига, на яку “ловиться” глядач, що має розпізнати секрет, формулу, за якою виготовляється “пастка”, щоб щасливо її уникнути. Знання народжується безпосередньо під час дії, і цей досвід сконцентровано можна отримати тільки в театрі. На відміну від так званих статичних мистецтв, що зображають красу в її апогеї, театр є дійовим мистецтвом і наближається за своєю природою до духу музики, ритму як процесу гармонізації хаосу. В цьому полягає краса і жертовність Музи Театру –  трагічної Мельпомени.   

Процес виникнення, становлення і подальшого перетворення того чи іншого явища, колізії, людського характеру театр представляє динамічно і з різних кутів зору. Жанри, форми і стилі театрального мистецтва є надзвичайно різноманітними. Театр психологічний та інтелектуальний, вуличний балаган і салонна опера, сакральна містерія і масове шоу, спонтанний перформанс і високотехнічна постановка... Також, театр може бути моралізаторським і політичним, тобто обслуговувати певні ідеології, представляючи у мистецькій формі ті суспільні цінності, що актуальні на той чи інший час. Художня пам’ять на такий тип театру в постімперських і посттоталітарних країнах дуже сильна. Але витоки театрального дійства, що лежать у давніх містеріях – своєрідних школах безпосереднього досвіду життя мирського і духовного, – свідчать насамперед про те, що будь-який досвід є персональним, навіть коли переживається у спільноті.

Людина, що сприймає те чи інше явище: красу природи, вуличну сценку або твір мистецтва... бачить чи переживає його по-своєму, залежно від віку, настрою, загальної культури і професійного фаху, далебі – стану здоров’я, рис характеру, статі тощо. Бо “жива людина” – це тонка і багатогранна “річ у собі”, багато в чому непевна або в деяких своїх принципах переконана аж до смертного бою. Таке ж і людське мистецтво, зокрема театр: у чомусь самодостатнє, у чомусь – зумовлене зовнішніми чинниками, “високе” і низьке”, таємниче, залюблене у себе і відверто розхристане назустріч іншому.

Що ж нас всіх об’єднує, таких різних? І чи не єдиний всеоб’єднуючий закон, що не дає завести світ у хаос тотальної відносності і крайнього суб’єктивізму – це гармонія, слух на ті правила, за якими щось-чомусь відбувається. Особливо, у мистецтві гри. Тут естетика створення чи сприйняття художнього збігається з етикою. Зрештою, і з етикетом.

 

Інтермедія. Подарунок герменевту або no comments.

(Виписано з відривного календаря «Моя семья 2003 год»).

                                           

          «В театре, в кино.

Билеты контролеру подает мужчина, он же сдает в гардероб одежду свою и спутницы, берет номерки, получает бинокль, покупает программку. В зрительном зале предлагает своей даме выбрать (!) более удобное место,  придерживает сидение, когда она садится.

Если вы пробираетесь (!) к своим местам через заполненный зрителями ряд, двигайтесь лицом к сидящим, ни в коем случае не спиной. Мужчина идет первым, дама (!) за ним.

Если в антракте вы решили (!) угостить свою спутницу в буфете, то спросите сначала, что она хочет, и ни в коем случае (!) не покупайте вино или ликер, если женщина этого не хочет (!). Не приносите в зрительный зал мороженое (!) – оно может капнуть (!) на выходное платье и испортить этим вечер. Если хотите угостить даму сладостями, заранее обдумайте (!!!), как сделать, чтобы не шелестеть оберткой во время спектакля. Женщине будет неприятно (?!), если на вас начнут оглядываться.

Не хохочите (!) громко, не высказывайте вслух мнение об игре актеров, не комментируйте поведение и наряды зрителей – этим вы можете смутить (!) свою спутницу».

 

Частина друга – не тільки нудна, але й заплутана

шоб не думали, що всі все про театр знають і заграти можуть, як захочуть).

 

Театральних жанрів існує стільки, скільки людських темпераментів і рівнів самосвідомості. Зупинимось на останньому принципі диференціації.

Так звані легкі жанри передбачають тотальне емоційне занурення у сюжет і штучні  пристрасті персонажів, ототожнення з ними. Це і “мильні” жанри соцреалізму і комерційного мистецтва розваги (мелодрами, водевілі, мюзикли тощо). На них глядач відпочиває, рефлекторно відключаючись від складних психоаналітичних реакцій.

Психологічна драма передбачає включення більш рафінованих почуттів, певної мелодії настроїв і пауз для осмислення колізій. Але також побудована на співпереживанні дії, душевній відкритості глядача.

Так званий ігровий театр принципово побудований на іронічній дистанційності до предмету гри, як самого актора, так і глядача. Актор і не намагається переконати глядача, що він – герой N, а грає персонажем як ідеєю. Він тому і називається “ігровим”, що актори не ототожнюють себе з персонажами, а ведуть ігрову тему на інтелектуальній відстані, презентуючи кілька точок зору на події, що відбуваються перед очима глядачів. Гра акторів такого театру подібна до джазу, де чергуються зони заздалегідь визначеної структури ігрових позицій з імпровізацією “тут і зараз”, коли актор може дозволити собі свободу безпосередніх психологічних реакцій і особисту ідейну маніфестацію. В ігровому театрі глядач є “арбітром”, що активно впливає на хід подій. Його реакції, його внутрішній вибір створює той магніт, за допомогою якого встановлюється та чи інша тональність дійства і фактура імпровізації, а з різноманітних варіантів рішення сцени “випадає” той чи інший висновок. Звичайно, такий театр передбачає відповідно підготовленого глядача. Принаймні, глядач повинен хоч би здогадуватися, за якими правилами відбувається дія і не чекати естетично-смислової викінченості, наприклад, перебуваючи на виставах-класах чи відкритих репетиціях, які в експериментальному театрі є самодостатніми “жанрами”. На таких показах переважає імпровізаційна і спонтанна стихія, тобто активізоване дослідницьке поле гри, незахищене наперед придуманим, штучним результатом. До того ж, існує ціла низка новітніх, авангардних театральних жанрів, що формувалася в Західній Європі і Америці з середини хх століття (гепенінги, перформанси, акції тощо) театрів спонтанності, участі, вулиці, довколишнього середовища, театру як провідника та інших, де одним з основних принципів є незакінченість, фрагментарність, відсутність ієрархічності сценічних елементів, комбінація жанрів і технік театрального дійства.

Наступний тип театрального дійства безпосередньо пов’язаний зі спонтанністю, тобто глибинним законом самоорганізації дії. На відміну від театральної імпровізації, яка передбачає структуру, на основі котрої вона й може відбутися, спонтанна акція – це майже необмежена свобода волевиявлення смислу. Ігровий театр тяжіє до ритуалу, тобто акції  з чітко зафіксованим зовнішнім малюнком символічних дій, що відображають внутрішній духовний закон. Спонтанний театр чи неомістеріальний виростає з джерела містерії, з таїни невпинної трансформації духоматерії. Актор в такому театрі відправляється у захоплюючу і нерідко небезпечну подорож духовного пошуку себе через мистецтво. Ритуал передбачає тільки свідка. Щодо неомістеріального театру, то саме тут глядач вповні може отримати дар насолоди співтворчості, бо художнє і духовне висловлювання формується тільки у його свідомості. Цей процес подібний до процесу ворожіння, бо характер акторської гри в такому театрі схожий на спонтанний стан поетичного натхнення. Актор не обумовлений не тільки зафіксованими мізансценами, але й “очікуваними” психологічними станами. Але це не тематична імпровізація, притаманна ігровому театрові, а спонтанний варіативний рух кількома смисловими розборами драматургічного тексту як міфу, синтетичний акторський жест в різних технологіях гри. Під час такої гри транслюються сенси (власне, композиція смислів), уловлення яких можливе тільки за наявності душевно-духовного резонансу акторської і глядацької свідомості. Глядач у такому театрі принципово є автором. І його місце “в хресті” синтетичного театрального дійства є смислоутворювальним. Якщо актор “відповідає” за встановлення енергетичної вертикалі між світом проявленим і непроявленим, то глядач – горизонталі, що відкриває повідомлення (месадж) творчого акту назовні. Це, як “домашня фігура” п’ятичастинної композиції японської естетики, де фігура на кордоні, між власне композицією і зовнішнім світом, є приналежною обом світам, як провідник. Саме завдяки такій творчій суголосності сцени і глядацького залу відбувається катарсис (очищення) й самого простору, де відбувається дійство. Це і є мистецькою молитвою. 

Отже, в активному спостереженні і “зчитці” художнього твору викохується мистецтво бути глядачем, тобто мистецтво довіри собі, своєму відчуттю, уваги до встановлених правил гри, в якому присутні право на свою особисту точку зору і обов’язок поваги до праці іншого.

 

Але, як би не різнилися правила гри, за якими організовано те чи інше життя на сцені, найцікавішим феноменом театру є актор – людина, яка не зважаючи на всі умовності театральної гри, залишається вільною. І саме за цією свободою, за цим доланням обмежень самого себе, мабуть, і приходить глядач у театр…

 

Епілог про аплодисменти.

У нас аплодують за що завгодно... Зараз буде дуже інтимний пасаж і дуже щирий. Ніколи не почувалася так самотньо, як під час несамовитих  аплодисментів. І не тому, що аплодують не мені, як може подумати прозірливий читач. Чого б це аплодували мені, що сидить в глядацькому залі. Там я оплесків не потребую. Те, що я нерідко переживаю під час оплесків, це щось на зразок того, коли тверезий дивиться на п’яного. А коли це цілий зал сп’янілих?! Не можеш не переживати містичного жаху й безпорадності. Може, щось негаразд із тобою? Довкола стільки людей шаленіють від захвату, а тобі принципово і навіть просто так – не сподобалося! І це у кращому разі, бо може бути так, що твої естетичні (що?) критерії, чуття... украй вражені, цілковито знищені лютим несмаком. Маю я право, хоч я «собі» театролог, на власні уподобання, врешті-решт!!! От, ззаду хтось плескає у мене над тім’ям, того й гляди відкриє мені Сахасрару-чакру, що я тоді буду робити... Треба встати, як всі... Хай бухкає на рівні серця, може, розчулюся... Ні, не встану, не здамся... Хай кожен втрачає глузд, як йому заманеться, до чого тут я... А й справді, чого ти тут... Фактура театру чимдалі стає небезпечною для психіки і здоров’я... Чи довго ти витримаєш, удаючи, що ти тут «у справах»?.. Ну от, чому аплодує цей з вигляду поважний пан з товстими, волохатими пальцями, якими перед тим трусив моє крісло, захлинаючись безсоромним сміхом на масні жарти зі сцени... Може, це грала його небога, або молода коханка, або стара... Ні, це вже занадто... Заспокойся, завжди можна віднайти хоч якусь манюсеньку зачіпку, щоб аплодувати хоч би за щось одне: за те, що прослухав текст, якщо це – класика, за відвагу смертників, з якою актори на чолі з режисером до цього тексту приступилися, особливо, якщо це не класика... Добре танцюють, жвавенько так, співають – як не зомліти щирому українцеві... А ця молода і красива – на неї просто приємно дивитися... І як не аплодувати, якщо всі плескають... Хіба ти гірший за інших, чи, боронь Боже, кращий за всіх... Чи, може, всі вони просто «стібаються» навзаєм, а я не доганяю... Чи це елементарна і всюдисуща відсутність художніх критеріїв... Я нічого не розумію... Ну, поаплодуй хоч заради доброго тону... Повільно так – плеск, плеск і посміхнись, розпруж лицеві м’язи – на тебе ж, мабуть, страшно дивитися... ти ж не на допиті, а в храмі мистецтва... Не буду – з вредності... І чому в театрі плескають? Только сегодня для вывода вашего сайта в ТОП 1 гугла в магазине www.trastik.com заказать купить вечные ссылки . Що це за традиція така? Бо коли мистецтво вражає направду – волієш тиші... тосі-тосі-тосі, свині у горосі...

17 грудня 2003 р.