Сторінки для неіснуючого журналу: есе про театр.

                                                                                                                                                                                                  Сторінка 4.

Наталія Шевченко.

 

Як Софа у Сибір ходила...

 

Софа - це один з персонажів прози автора цього есе. А ще автор цього есе колись давно грав у виставі “Парадокси злочину або вершники Апокаліпсису”. Але, чи тому, що вистава була здебільшого про вершників, а не про вершниць, жіночі образи якось відразу набули спонтанної звички ходити в народ і з народу. Грали їх почергово багато різних актрис, а здеорієнтовані персонажі теж, в свою чергу, почали грати самих людей. Дівчину-інтерв’юера, драматурга, Катерину Іванівну і Соню... От про одну таку історію, що сталася з Сонею Мармєладовою і піде далі мова...

 

З есе “Притулок, пся крев” ( з листа Н.Ш. до Ю.І.)

...

В театрі вона грала Соню Мармєладову. Хоча зіграти так і не вдалося. Ну, тобто на людях повиступати. Місяці напружених проб одного монологу, на межі витривалості. Зрив наступив пізніше, коли вже гралася вистава, з нею у трьох інших ролях, крім того монологу святої повії. Залишатися було безглуздо, і не тому, що рішення її чи режисера було остаточним. Вони не бавилися такими бздурами. Просто одного дня вона відчула, що енергія незіграної ролі вже зматеріалізувалася як життєвий сценарій, тонка матриця поклику, що чекає на неї. Як досвідчений гравець у містеріальні ігри, вона відразу зрозуміла, що має встигнути перевести історію, що насувала, в комедійно-драматичний жанр, щоб усе сталося без дотримання деяких подробиць історії, тобто в moderate-style. Тож, замість Петербургу - click - Москва. Теж, не найліпший варіант, але ніби трохи тепліше. М-о-с-к-в-а... как много в этом звуке для сердца... не русского... слилось, как много в нем отозвалось... стоп, стоп. Вона завжди бурмотіла цей мазохічно-дравовий рядок російського класика на Київському вокзалі... Здогадувалася, що не вона одна. Эх, гармонь! Много нас, судьбою брошенных, облапошенных, огорошенных, никогда-никуда не прошенных сучьих деток твоих Русь, мать... Так, починається. Це, мабуть, запрограмована сценарієм атмосфера. Нічого витримаємо, може бути... Що далі? «Nic nie dali, nabili i wygnali»... Це, душе моя, з іншого лібрето. Чи не Галька Монюшкова знаки подає. До «пся крев» приліпилася. Так, візьми себе в руки, дівко, – вмовляла себе вона, – чи ти не українка, чи не Чураївна... Опьять. Зараз кончусь. Це ж тобі, акторка нещасна, не happening, а серйозна драма, трагедія, можна сказати. Зосередься і згадай вузлові перипетії Софії, тільки не Монюшкової, чуєш, а Достоєвського. Панель, тато-алкоголік, похорон, чужі діти, вбивця, любов, Сибір...

Монолог:

З панеллю – все ясно, бо спати ніде. Так раптом сталося, було, було і, гульк, нема де. Тобто є, але там «чужі діти» і «дядя»-алкоголік. Іди, рідна, не пручайся. Tu l’a voulu, Georges Dandin! Живу, нічого. Малі діти кричать, дядько п’є (нема вже дядька, Царство йому Небесне, тихо помер, у дворі на лавці). Виховую силу волі. І з панеллю все якось обійшлося, в Москві – театральна Олімпіада, вона її і замінила. Все пристойно за формою. А за суттю тебе ніхто не питає, чхати всім на твій досвід на цій, Русь, мать, панелі. Добре, хоч свої приїхали, з України, посолодили душу розмовами про своє, вічне. Тобто про те, що ж нам робити з українським театром, там на батьківщині, коли ми вже всі тут, маргінали, Русь, мать, зібралися. Посиділи, поплакали та й роз’їхалися. Я лишилася, бо маю власний сценарій. Далі, коли моя сила волі надірвала собі терпець, аж – click – нове помешкання, один старий, як би його назвати.... побратим-непобратим, колєга, так радше: колє, га? Ні, вже ніде не коле, хорошо мне. Корочє, один “старий” і усім в Україні відомий театральний діяч розстарався і вишукав мені новий сховок. Біля Храму Хреста Спасителя. Ні, не на паперті, а в «самой, что ни на есть», справжній московській комуналці. Напроти тепер не існуючого дому, де помер Булгаков. І це майже не проблема, що раніше моє тіло тулилось тільки в батьківському домі та у власному помешканні майже в центрі Києва. Не бачила б я і цього соціалістичного ініціаційного «общєжитія», аби не перестріла свого, тобто нашого (Україно! Я від тебе зайвого не хочу!) діяча у вестибюлі нічного московського готелю, де до мене вже починали клеїтися «лица кавказской национальности». Думаю, що ця дика суміш фактур: мого інтелігентського вигляду в інтелектуальних окулярчиках і мавпячих жестів пошукачів дешевих, але дорогих утіх, справила на діяча певне враження. Потім, діяч ще запросив мене у Нову оперу, слухати «Травіату». Що то був за букет втіхи за обраною темою! Така естетська панель, такі вбрання, що за ціни, які вдоволені своїм життям і чужим нібито мистецтвом обличчя, ф-ф-р-р... Сибір... Але повернемося до комуналки, через яку я так розпереживалася. Подумаєш, цаца-мацаца. Знала б, як інші живуть! Тепер знаю. В ній жили різні люди – люди, як люди. Подробиці опускаю. Окрім того, в кімнатах, де мала жити я, теж, виявляється, жили, тобто поживали, час від часу. І ніхто інший, як ... тримайся, ось воно – рецидивіст. Що я вам скажу... ні до чого не пізно звикати, про всяк випадок, особливо українцеві, ще й інтелігентові, Русь, мать. Головне, дуже важливо знати, наперед, що і в зоні, виявляється, люди живуть. Не просто – люди, а люди, чєлавєкі! Ви коли-небудь відчували на собі шляхетність етикету «вора в законе»? Щось на зразок. Він, хоч і був злодієм, але точно не в законі. Ювелір. Він відразу, мабуть, нюхом відчув «хто є хто» і взяв наді мною шефство. Годував, чистив мені одяг, ванну мив після сусідів, курити ходив до кухні, часто не приходив ночувати, переважно мовчав, а на мої нервові жарти по-дитячому посміхався... І цей його погідний усміх потроху розтоплював ізоляційні брили моєї упередженості й саможаління... Я вочевидь зрозуміла одну істину: у людини є два вибори після приниження – чи принижувати самій, чи в неї відкривається надчутливий орган милосердя до іншого, особливо, якщо цей інший у біді... Боже, хто молився за мене, що все так обійшлося, малою кров’ю? Любові не вийшло, та невже я й так мало любила – вар’ятів одних! Та й зараз їх люблю, всіх Раскольнікових моїх, шукачів істини, що надто завзято розбираються з мертвими міражами старого світу... Нащо їм це все?

На небі вже вечоріє. Полум’яне сонце моєї безпритульної пристрасті остудило вітром з Сибіру. Тиша. Так хороше... спокій. Чи надовго?

 

...

Постскриптум.

На дверях театру “Кріко” польського режисера Тадеуша Кантора колись висіла табличка: «Do teatru nie wchodzi sie bezkarnie», що можна перекласти на зразок - “Небезпечно для життя”.  Як Ви гадаєте, чому він саме так написав?...