Інтерв`ю

Лесь ТАНЮК, Неллі КОРНІЄНКО,


Лесь Танюк,

режисер,  народний депутат України.

Неллі Корнієнко,

         доктор мистецтвознавства, директор Державного Центру театрального мистецтва ім. Леся Курбаса.

 

Микола Скиба: Лесю Степановичу, будь ласка, кількома штрихами означте свої враження від того дійства, на яке Ви потрапили.

Л.Т.: Воно мені нагадало салон пані Орисі Стешенко. Це була онучка Старицького і “дєдушкі” Лисенка, як вона казала – “дєдьо Миколи Лисенка”. На Пушкінській, 22, у квартирі 31 був такий салон. Єдина різниця між тим і цим салонами, що там на стінах висіли всі “Пимоненки”. І вона казала: “Лесю, оце сідай туди – там сиділа Леся Українка”. І моментально схоплювався, тому, що незручно сидіти там, де сиділа Леся Українка. “А на цьому фоно грав дядя Коля”. Так що ми відновлюємо ідею українських салонів періоду “Громади”. Я думаю, що це не було задумом, але це спонтанно цікаво. І тому у людей хороший настрій, і вони починають відчувати, що вони є родина. Тільки різниця в тому, що колись, для того, щоби назвати цей клуб “Родина”, вони його назвали на російський манір - “родина”. Російська цензура казала: “Ну, это нормально – родина”. А українська громада розуміла, що то є родина, тобто - сім`я. Так що, сьогодні без цензури можна говорити, що родина є.

- А як Ви думаєте чи потрібно для подібних зустрічей задавати певні тематичні рамки?

Л.Т.: Для того, щоби люди познайомилися ближче, звичайно. Виникне якась диференціація, тобто люди почнуть знайомитися на глибшому рівні. Але для такого цілісного, першого враження досить того, що вони просто зійшлися. Вони дивляться один на одного. Їм приємно. І вони чекають. Це дуже важливо, що вони чекають – а що далі? Це прекрасно!

-  А Вам не здається штучною така атмосфера в нашому сучасному світі, де треба постійно кудись поспішати, втрапляти?

Л.Т.: Ні. Я думаю, що люди настільки втомилися від цієї так званої “сучасної” атмосфери. Десь у глибині душі вони дуже ностальгують за тим, що треба зупинитися, озирнутися, подивитися просто людям в очі і поговорити, неспішно.

-         до розмови підключається Нелі Корнієнко:

Н.К.: Це є і потреба в аутентиці.

Л.Т.: Бо коли біжать усі вперед, вони не помічають нічого. Загнаних коней вбивають і вже наступні коні біжать. Тому треба вчасно зупинитися, роззирнутися: з ким ти біжиш, куди біжиш, звідки вибіг, і куди прибіг…

-  Сент-Екзюпері вважав, що  найбільша розкіш – це розкіш людського спілкування…

Л.Т.: Ну ось тут і є та розкіш…

- А чи конвертується вона в сучасну систему вартостей?

Л.Т.: Я би питав інакше – а чи сучасність конвертується у це. Якщо вона не конвертується, то це таки не сучасність.

-  Тобто справжня сучасність може бути лише тоді, коли є на що спертися?

Л.Т.: Звичайно. У будь-якому житті мусять бути фундаментальні цінності…

Н.К.: Навіть якби і була штучність, припустімо… Але тут не та ситуація. “Дах” як театр, вже робив подібні речі з “Божичами”, з “Древом” – виходить, цей творчий осередок відчув потребу в аутентиці як такій. І ця вся акція - вже третя серія відповіді на потребу прийти і почути аутентичне. І навіть, якщо все розпочинати як штучне, то це вже не грає ролі, коли зібралася “критична маса” тих, кому це подобається…

- А ось ця атмосфера, в якій ми перебуваємо… чи дозволяє вона теперішній українській інтелігенції створити новий міф про себе?

Л.Т.: Тут важко зараз говорити, чи “українській” інтелігенції. Ті люди, які сюди прийшли, ще себе не усвідомлюють як певну групу. Вони не усвідомлюють себе як інтелігенцію чи як не інтелігенцію. Є молодь, студенти – старші, молодші, є народні артисти, співаки. Це ще не група в такому сенсі. Це – провокація на спілкування. І, вдивляючись одне одному в очі, люди усвідомлюють себе. Я думаю, що коли вони справді познайомляться, відчують себе групою, тоді народиться якась спільна мета і потреба її захистити, досягнути. Це буде. Коли нормальні люди сходяться разом, вони потім неодмінно щось хочуть робити, а не просто – як сіли, так і встали. Люди домовляються між собою – хто вони, для чого і що будуть робити.

Н.К.: І тут немає насилля. Хай буде трохи хаосу, але не буде насилля. Відбувається кумулятивний ефект спілкування…

Л.Т.: Тут, бачте, справді, немає штучності – ось дівчина ходить, дівчина із сумочкою 1920-х років у шляпці, натягнутій на вуха. От, їй приємно бути в такому образі. Ну і прекрасно! Їй так хочеться. А там фотографуються для того, щоби “влипнути в історію”. Це і такий самовияв. Усі ці квіти, розквітаючи, дадуть потім букет. Це буде гарний букет.

Н.К.: Тому, що нема ніякого насильства…

Л.Т.: Так, немає. Тому що немає над-ідеології. Зібрати людей для того, щоб вони створили щось таке…! Відразу була б натужність у цьому. А так люди зійшлися, і це їхня проблема, що із цього народиться. Хтось відпаде, комусь здається, що він прийшов і “экспериментируй меня,  Мейерхольд”, а Мейєрхольд йому нічого, так би мовити, не зробив. А другий прийшов і знайшов спільний голос із кимось. Це важливіше.

- В теперішній історичній ситуації, в якій своїй іпостасі культура ближча до стану аутентичності – культивування чи спонтанності (імпульсивності, імпровізаційності)?

Л.Т.: Я думаю, що це є палка на два кінці. Спонтанність як народження нового, але вона не може народити нічого нового, не закріпившись на цій землі. Вона мусить мати цей корінь. І чим глибше цей корінь туди, тим спонтанніше можна вибухати якимось світом. Ця подвійність важлива. Я відчуваю себе людиною тільки тоді, коли відчуваю усіх своїх предків, коли можу пишатися тим, можу хвилюватися, можу мати комплекс неповноцінності, що мої предки не були такими, ким можна було б пишатися, тож я мушу цю генетичну лінію виправити... У тому і є моя сила вітальна.

Н.К.: Відбувається позбавлення мазохізму, вторинності – у різних формах, за різними сценаріями – але це щасливий імпульс, щаслива провокація на аутентику, на самоусвідомлення: хай я буду на маргінесі, але хай я знаю, хто я є. Наприклад, я мазохіст український, меншовартісна людина, але хай я знаю це. На Вечорницях я чую різну мову, тут є різні люди. Мені дуже цікаво, що Влад Троїцький – росіянин, і як режисер – від російської школи Васильєва. Але він чесно відчув потребу в українськості. Я дуже уважно придивляюся до таких речей і я переконана, що це – не кон’юнктура. Інша річ – що із цього народиться. Це дуже важливо, що навіть ті люди, які не були укорінені в цій культурі, починають розуміти, що на “фанері”, як в тому анекдоті, ти цього не зробиш. Був тут авангардний російський режисер Юхананов  – він у нас, в Центрі Курбаса, теж робив майстер-класи, я його давно знала з Москви. І я його питала: “А чого ви це саме тут хочете робити майстер-класи?” А він відповів: “Чесно скажу – я відчуваю, що тут, де була Київська Русь з центром у Києві, на початку ХХІ століття – про це іще антропософ Штайнер казав 1907 року – розпочнеться знову розквіт культури, виникне нове духовне вогнище – нове пост-пост-Трипілля, вибухи нові, “мутації”, як Лотман казав. І це відчувають люди інстинктивно, інтуїтивно, спонтанно. Усе це фрагменти хаосу, з якого народжується щось стале.


Микола Скиба, аспірант історичного факультету КНУ ім.Т.Шевченка

i