Володарка містерії

( artvertep.dp.ua, Інтерв'ю брав Олег Карпинець, 13.11.2006 )

 

Володарка містерії  ( artvertep.dp.ua  13 листопада 2006)

Київський Центр Сучасного Мистецтва «Дах» працює з 1994 року. Заснувала його людина, що на той час зовсім не збиралася займатися театром, - Владислав Троїцький. Своє дітище Влад називав «готелем мистецтв», своєрідним відкритим майданчиком, що зветься «Дах». Символом нової формації став равлик, що «повзе схилом Фудзі». За 12 років «Дах» виріс у знаний незалежний театр, який може дозволити собі розкіш вільного втілення власних творчих принципів.

Мені випала честь знайомства із акторкою «Даху», прекрасним створінням на ім’я Соломія Мельник. Наша розмова у затишному холі Театру наведена нижче.

- Привіт, Соломіє. Спочатку дозволь спитати про «Дах». Коли ми з тобою, повертаючись із презентації Ксені Харченко у «Бабуїні» стояли на перехресті, чекаючи зеленого світла й сміючись, ти сказала, що «Дах» - театр андерграундний. Я не знаю, була ти тоді серйозною чи ні. Отже, про «Дах» і про те, як поєднуються твої особисті музичні чи загалом мистецькі погляди і ота творча, стильова лінія, яку тримає «Дах».
- У народі кажуть, що на перехресті говоряться істинні речі: я думаю, що це була правда, і «Дах» дійсно - театр андерграундний. Загалом це єдинийв Україні подібний театр, повністю він називається «Центр сучасного мистецтва «Дах», і стиль, який ми започаткували і у якому працюємо зараз - це сакральний містичний театр. Жанр вистави, яку ти сьогодні бачив, «Пролог до «Макбета», до нас існував лише у Середньовіччі. Це був релігійний театр, видовища якого називалися містеріями. Ми спробували відтворити це, але поєднали з українським фольклором, елементами костюмів, з пам’яттю українського етносу загалом. Це - містерія: «Дах» є містичною субстанцією… Нашому театрові вже дванадцять років, і я працюю в ньому четвертий рік. Коли я вступила до Театрального Університету імені Карпенка-Карого, до нас на курс прийшов Влад Троїцький, засновник «Даху», і спочактку працював із нами як викладач, а далі потрошку «переманив» нас сюди. Ми стали новою молодою трупою. Тут, у театрі, є ще старший склад, тобто у нас фактично дві різні трупи, хоча є і вистави, які ми граємо спільно. За чотири роки ми багато всього зробили, багато місць об’їздили, але відомими, на жаль, стали більше на Заході, ніж в Україні.

- Вас багато запрошують на гастролі? Куди найбільше подобається їздити?

- Виходить так, що запрошують більше до Угорщини, Польщі, тобто країн зовсім близьких. Нещодавно ми отримали запрошення в Лондон і поїдемо туди в лютому.

- Так, це уже показник…

- Це великий проект, ми уклали угоду із Лондонським Королівським Театром і будемо давати там десять вистав протягом двох тижнів. Ставитимемо «Макбет». Я думаю, що це наша перша вершина, і вона не остання.

- За океаном ще не бували? - Поки що ні. А там - хтозна… Ось, наприклад, учора на виставу приходили представники хорватської компанії, вони планують запросити нас на гастролі узбережжям Адріатики. Запрошень різних багато, але не всі з них ми приймаємо, тому що часто фестивалі не відшкодовують витрат, і ми фінансово невзмозі це «потягнути».

- До речі, про фінанси. «Дах» - це прибуткова організація? Як співвідносяться комерційна і некомерційна складові, творчість, самовираження акторів? - Із самого початку, після заснування театру Владом, усі витрати лягли на його гаманець. Тобто театр створений і зараз фінансується його власним коштом. Дванадцять років вхід до «Даху» був безкоштовним. Це було дуже символічно: мистецтво не продається. З цього року ми ввели платні квитки, бо закінчуємо університети, стаємо на ноги і маємо за щось жити. Ми стали професійними акторами завдяки «Дахові». Влад зрозумів нас, і ми зробили вхід платним. Заробляємо гроші на гастролях, а Влад усі свої зароблені режисерською роботою на гастролях гроші вкладає у »Дах».

- Про «Дах» дійсно кажуть, що це - перший некомерційний приватний театр в Україні. Чи можна сказати, що він повністю незалежний?

- Так, звісно: повністю незалежний. Держава анітрохи не намагається нам допомогти. Ми кілька разів зверталися до різних установ з проханням допомоги, але нас просто ігнорували, відверталися від нас. Розумієш, це їм просто непотрібно. За кордоном молоді театри фінансуються державою, отримують допомогу, можуть розвиватися, дозволяють виростати новому поколінню акторів. Від нас же просто відвернулися. Ми абсолютно самі.

- «Дах» дає нове життя українській народній музичній традиції. Як уживаються давні тридиції із новітньою творчою лінією? Вам вдається синтезувати ці речі?

- Щодо музики: при «Дахові» створено Етно-Хаос гурт «Даха-Браха». Це дівчата, які професійно займаються вокалом, Влад допоміг їм, і так виник гурт. Поступово туди додавалися інструменти, гурт виріс ув унікальну формацію: такого немає ні в Україні, ні у світі. Це дивне поєднання: фольклор і африканські барабани. Таке можуть назвати еклектикою, але звучить дуже свіжо, оригінально, це новий, однорідний і ні на що не схожий стиль.

- В інтернеті вичитав про «Даха-Браху», що то псевдонародний колектив. Що, на твою думку, значить оце «псевдо»? Чи можна сумніватися у вашій аутентичності?

- Я багато у чому згодна із людьми, які так говорять, тому що справжня аутентичність - це первозданність, чистота звучання народної музики. Аутентичності слід шукати десь по далеких селах. Це - основа і оригінал. Наші ж дічата додали багато свого, вони змінили пісні навіть ритмічно. Так, барабани - не українська аутентика, але світ рухається, він еволюціонує, і вони мають право так робити. Є фольклорні гурти, які займаються суто аутентикою і співають так, як мусять співати, як співали століттями до цього. Ми ж зробили експеримент, і він вийшов дуже цікавий, а отже, має право на існування.

- Здається, що «Дах» як театр і «Даха-Браха» як народний колектив стоять на перехресті язичницької і християнської культур і традицій. Чи можна поділити ці складові або вони поєднуються, а якщо можна їх розділити, то яка переважатиме?

- Мені здається, якщо пильно придивитися до України загалом, ми побачимо, що ці дві релігії присутні завжди. Це християнство і язичництво, на цьому двокультур’ї побудовано усю народну творчість. Ми й усередині залишилися язичниками, ми віримо у природу і у все, що навколо неї, це залишиться в нас назавжди. Те поєднання, що відбувається в »Дахові» - насправді лише віддзеркалення нашої сутності.

- Тобто язичницьку традицію ви відтворюєте свідомо? Можливо, ви налагодили співпраці із сучасними язичницькими організаціями?

- Ми завжди готові співпрацювати з будь-якими організаціями, якщо буде взаємна зацікавленість, відгукнемося, якщо нам запропонують цікавий проект. Але поки що в музей язичництва не їздили. В принципі, усе залежатиме від Влада, він режисер, як він скаже, так і зробимо. Ми готові до творчої співпраці, до поштовху, до руху вперед.

- Щодо власне тебе. Як ти бачиш свої перспективи у »Дахові», які плани маєш на кар’єрний ріст - свій і театру? - Я скажу одне: вступаючи до Університету, навіть не думала, що зможу потрапити у такий театр, як «Дах». Я мріяла саме про такий театр, про такий колектив і таке майбутнє. А коли я до цього прийшла… От зараз ти спитав, я замислилася і усвідомила: Боже мій, я там, де хотіла бути, я існую і рухаюся в тому напрямку, якого завжди прагнула. Я думаю, у цього театру великі перспективи, бо є проосто колосальна віддача у команді. Треба лише, щоб ми одне одного трималися, пітримували своїх, вірили у те, що робимо. На жаль, у багатьох театрах все розпадається через те, що команда не вміє спілкуватися всередині себе і не вміє творити. Я знайшла своє місце у »Дахові», і не тільки як акторка. Тут я використовую інші свої уміння, такі як, наприклад, фольклорний спів: займаюсяним з трьох років і співаю зараз у багатьох виставах. Таке поєднання здається мені дуже цікавим, і в іншому театрі я не змогла би його так вдало використати. Я вдячна Богові, що потрапила під «Дах».

- Розкажи, будь ласка, про себе. Як ти потрапила на сцену? Як відбувався професійний розвиток? - Я на сцені з трьох років. Моя мама, Ольга Мельник, створила фольклорний гурт «Дай Боже», у якому я співала ще зовсім маленькою. Потім всупила до київської середньої спеціальної музичної школи імені Лисенка, яку закінчила як піаністка і диригент-хоровик. Дев’яносто відсотків випускників цієї школи вступають до консерваторії. Проте я з трьох років знала, куди вступатиму. Батьки - категорично проти, але… вирішила і вступила! Батьки були шоковані, бо зараз складно вступити до Театрального… А потім було переродження, бо я потрапила в »Дах» і світ змінив своє обличчя. На жаль, Університет надто мало дає сучасним студентам, які вчаться на акторів. Там всього 20 відсотків занять заслуговують на увагу. Систему загалом втрачено, секрет українського театру - теж. Майже не залишилося професіоналів… Мені справді дуже пощастило, що я потрапила в »Дах».

- Дякую за розмову. Хочу побажати молодій трупі «Даху» усіляких успіхів - на сцені і поза містерією, у реальному житті. Хоча хтозна, ктора із цих двох дійсностей - містерія? Олег Карпинець, Інформаційний вісник Justus

 

Інтерв'ю брав Олег Карпинець, 13.11.2006

i